КРЭСIВА

Ганс Андерсен

Iшоў салдат па дарозе: раз-два! раз-два! Ранец за спiной, шабля пры боку. Ён iшоў дадому з вайны. I нечакана сустрэлася з iм ведзьма. Ведзьма была старая i брыдкая. Нiжняя губа яе адвiсла да самых грудзей.

— Прывiтанне, службака! — сказала ведзьма. — У цябе такая славутая шабля i вялiкi ранец! Ты — бравы салдат! Толькi як нi круцi, а кiшэнi твае пустыя. Калi хочаш, дык грошай у цябе будзе навалам.

— Дзякуй табе, старэча. Грошы толькi дурням не трэба, — сказаў салдат i адтапырыў свае кiшэнi.

— Гэ, не, — сказала ведзьма, — пачакай крыху! Ты бачыш вунь тое вялiкае дрэва — яно ўнутры пустое. Ты ўзлезь на яго, там убачыш дупло. Залезь у яго i апускайся ў самы нiз. А я абкручу цябе вяроўкай вакол пояса i выцягну назад, як толькi ты ўсклiкнеш.

— А навошта мне лезцi ў тое дупло? — спытаў салдат.

— Грошы там, — сказала ведзьма. — Дрэва гэта незвычайнае. Калi апусцiшся на самы нiз, дык убачыш вялiзны падземны ход. Там зусiм светла — i ўдзень i ўночы зiхацяць сотнi лямпачак. Пойдзеш па тым падзямеллi напрасткi. А дойдзеш да канца, там адразу ўбачыш перад сабою трое дзвярэй. У кожных дзвярах ключ тырчыць. Крутнi яго, i дзверы адчыняцца. У першым пакоi стаiць вялiкi куфар. На куфры сядзiць сабака. Вочы ў гэтага сабакi, нiбы два сподачкi. Толькi ты не палохайся. Я дам табе свой блакiтны фартух у клетачку. Ты рассцялi яго на падлозе i смела хапай сабаку. Як толькi схопiш — адразу садзi на мой фартух, а потым адчыняй куфар i бяры сабе грошай колькi захочаш. Але ў гэтым куфры толькi медныя грошы. А калi ты срэбра захочаш — заходзь у суседнi пакой. I там стаiць куфар. I на тым куфры сядзiць сабака. Вочы ў яго, нiбы колы ў вадзянога млына. Толькi ты не губляйся — хапай яго i садзi на фартух, а потым набiрай сабе срэбра. Ну, а калi табе там золата захочацца, то заходзь у трэцi пакой. Пасярод трэцяга пакоя стаiць куфар, якi з коптурам напоўнены золатам. Куфар гэты вартуе самы вялiкi сабака. Зможаш ты пасадзiць яго на мой фартух — тваё шчасце, не закране цябе сабака. Бяры тады золата, колькi твая душа захоча!

— Цудоўна, — сказаў салдат. — Але ж якую плату возьмеш ты з мяне за гэта, старая ведзьма? Пэўна ж, табе нешта ад мяне патрэбна.

— Нiводнае капеечкi тваёй не вазьму! — сказала ведзьма. — Толькi прынясi ты мне старое крэсiва, якое забылася там мая бабуля, калi лазiла туды апошнi раз.

— Добра, абкручвай мяне вяроўкай! — сказаў салдат.

— Зроблена! — сказала ведзьма. — А вось табе мой фартух у клетачку.

I салдат палез на дрэва. Знайшоў ён дупло i апусцiўся па iм у самы нiз. Як сказала ведзьма, так усё i атрымалася: глядзiць салдат — перад iм падземны ход. I вiдно там, як удзень, — безлiч лямпачак зiхацiць усюды.

Пайшоў салдат па тым падзямеллi. Iшоў, iшоў i дайшоў да самага канца. Далей iсцi няма куды. Бачыць салдат — перад iм трое дзвярэй. А ў дзвярах ключы тырчаць.

Адчынiў салдат першыя дзверы i зайшоў у пакой. Пасярод пакоя куфар стаiць, на куфры сядзiць сабака. Вочы ў яго, нiбы два сподачкi.

Глядзiць на салдата сабака i круцiць вачамi ў розныя бакi.

— Вось дык страшыдла! — сказаў салдат, схапiў сабаку i ў адзiн мiг пасадзiў яго на ведзьмiн фартух.

Тут сабака прыцiх, а салдат адчынiў куфар i пачаў адтуль грошы выцягваць. Набраў сабе поўныя кiшэнi медзякоў, зачынiў куфар i зноў пасадзiў на яго сабаку, а сам пайшоў у суседнi пакой.

Праўду сказала ведзьма — i ў гэтым пакоi на куфры сядзеў сабака. Вочы ў яго былi, быццам колы ў вадзянога млына.

— Ну, чаго ты на мяне вытрашчыўся? Хочаш, каб твае вочы павылазiлi? сказаў салдат, схапiў сабаку i пасадзiў на ведзьмiн фартух, а сам хутчэй да куфра.

А ў куфры срэбра бiтком набiта. Выкiнуў салдат з кiшэняў медзякi, напоўнiў кiшэнi i ранец срэбрам. Потым пайшоў салдат у трэцi пакой. Увайшоў i знямеў ад здзiўлення. Дзiвосы! Пасярод пакоя стаяў залаты куфар, а на куфры сядзела сапраўднае страхалюддзе. Вочы, што нi кажы, як дзве вежы. Круцiлiся яны, быццам колы самай хуткай карэты.

— Прывiтанне! — сказаў салдат i казырнуў, быццам ён стаяў перад генералам.

Доўга валаводзiцца ён, вядома, не мог. Схапiў сабаку ў ахапак, пасадзiў яго на ведзьмiн фартух, а сам адчынiў куфар. Божухна, колькi ў iм было золата! За гэта золата можна было купiць цалкам вялiкi горад, усе цацкi, усiх алавяных салдацiкаў, усiх драўляных коней, усе пернiкi, што ёсць у свеце. На ўсё хапiла б.

Тут салдат павыкiдаў з кiшэняў i ранца срэбраныя грошы i дзвюма рукамi пачаў выбiраць з куфра золата. Бiтком набiў золатам кiшэнi, ранец, шапку, нават боты. Столькi набраў золата, што ледзь-ледзь скрануўся з месца. Цяпер ён быў багаты!

Пасадзiў ён сабаку на куфар, зачынiў дзверы i закрычаў:

— Гэй, цягнi мяне наверх, старая ведзьма!

— А крэсiва маё ты забраў? — спытала ведзьма.

— А лiха ж ты лiхое, зусiм забыўся пра тваё крэсiва! — сказаў салдат.

Пайшоў ён назад, знайшоў ведзьмiна крэсiва i схаваў у кiшэнi.

— Ну, цягнi! Знайшоў тваё крэсiва! — крыкнуў ён ведзьме.

Ведзьма пацягнула вяроўку i падняла салдата наверх. I апынуўся салдат зноў на вялiкай дарозе.

— Ну, аддавай мне крэсiва! — сказала ведзьма.

— А навошта, ведзьма, табе гэтае крэсiва? — спытаў салдат.

— Навошта табе ведаць! — сказала ведзьма. — Ты ж атрымаў грошы. Аддавай мне крэсiва!

— Чакай! — сказаў салдат. — Зараз жа гавары, навошта табе крэсiва, а не скажаш, дык я табе сваёй шабляй галаву адсяку.

— Не скажу! — заўпарцiлася ведзьма.

Тады салдат схапiў шаблю i адсек ведзьме галаву. Грымнулася ведзьма вобзем, тут i сканала. А салдат завязаў усе свае грошы ў ведзьмiн фартух у клетачку, ускiнуў ношу на плечы i накiраваўся проста ў горад.

Горад быў вялiкi i багаты. Салдат пайшоў у самы вялiкi гатэль, заняў там самыя лепшыя пакоi i загадаў прынесцi самыя смачныя стравы — цяпер жа ён быў панам.

Слуга, якi ваксаваў яго боты, здзiвiўся, што ў такога багача, гэтакiя кепскiя боты, — а салдат не паспеў яшчэ купiць новыя. Затое на наступны дзень ён прыдбаў сабе самыя прыгожыя апранахi, капялюш з пяром i боты са шпорамi.

Цяпер салдат зрабiўся сапраўдным панам. Яму расказалi пра ўсе дзiвосы, якiя былi ў гэтым горадзе. Расказалi i пра караля, у якога была чароўная дачка.

— А як бы мне пабачыць гэту прынцэсу? — спытаў салдат.

— Гэта не вельмi проста, — адказалi яму. — Прынцэса жыве ў вялiкiм медным замку, а вакол замка высокiя сцены i каменныя вежы. Нiхто, акрамя самога караля, не ўвойдзе туды i не выйдзе адтуль, таму што каралю наваражылi, што дачка яго стане жонкаю простага салдата. А каралю мець за зяця простага салдата зусiм не хочацца. Вось ён i трымае прынцэсу пад замком.

Пашкадаваў салдат, што нельга паглядзець на прынцэсу, ды асаблiва не бедаваў.

I без прынцэсы зажыў ён весела: хадзiў у тэатры, гуляў у каралеўскiм садзе i раздаваў грошы бедным. Ён на сабе добра зведаў, як цяжка жыць без капейкi ў кiшэнi.

Ну, а калi салдат быў багаты, жыў весела i апранаўся прыгожа, дык i сяброў у яго было багата. Усе называлi яго дружбаком, сапраўдным панам, а гэта яму вельмi падабалася.

Вось трацiў, трацiў грошы салдат i бачыць аднойчы, што ў кiшэнi ў яго засталося два грашы. I давялося салдату перабрацца з панскiх пакояў у цесны закутак пад самым дахам. Прыгадаў ён былое жыццё: сам пачаў ваксаваць свае боты i цыраваць на iх дзiркi. Нiхто з былых сяброў больш не наведваў яго, ды i надта ж высока было падымацца туды.

Ды неяк надвячоркам сядзеў салдат у сваiм закутачку. Ужо i зусiм сцямнела, а ў яго не было грошай нават на свечку. I тут ён успомнiў пра ведзьмiна крэсiва. Выняў салдат крэсiва i пачаў здабываць агонь. Толькi красануў ён аб крэмень, дзверы расчынiлiся i ўбег сабака з вачыма, быццам сподачкi. Гэта быў той самы сабака, якога салдат бачыў у першым пакоi падзямелля.

— Што загадаеш, салдат? — спытаў сабака.

— Дзiва, дый годзе! — сказаў салдат. — Крэсiва, выходзiць, не простае. А цi не выратуе яно мяне з бяды? Прыдбай мне грошай! — загадаў ён сабаку.

I толькi ён сказаў гэтак, як сабакi i след прастыў. Але не паспеў салдат палiчыць да двух, як сабака ўжо тут як тут, а ў зубах у яго вялiкi мех, паўнюткi медных грошай.

Зразумеў цяпер салдат, што за дзiвоснае было тое крэсiва. Варта стукнуць па крэменi адзiн раз — з’яўляўся сабака з вачамi, як сподачкi. А два разы стукне салдат — бяжыць да яго сабака з вачамi, бы колы вадзянога млына. Тры разы стукне — i сабака, у якога кожнае вока велiчынёю з вежу, стаiць перад iм i чакае загаду. Першы сабака носiць яму медныя грошы, другi — срэбра, а трэцi — чыстае золата.

I вось салдат зноў забагацеў, перабраўся ў самыя лепшыя пакоi, зноў пачаў хадзiць у святочных апранахах. Тут усе яго сябры зноў пачалi хадзiць да яго i шанавалi асаблiва.

I неяк памроiлася салдату: «А хiба ж не магу я на прынцэсу глянуць? Усе гавораць, што яна прыгажуня. А якая карысць, што яна ўвесь век прасядзiць у медным замку, за высокiмi сценамi ды вежамi? Дзе ж яно, маё крэсiва?»

I ён стукнуў па крэменi адзiн раз. У той жа мiг з’явiўся сабака з вачамi, быццам сподкi.

— Вось што, мой дарагi, — сказаў салдат, — хаця ўжо на вулiцы ноч, але я хачу паглядзець на прынцэсу. Хоць адну хвiлiначку. Зрабi!

Сабака знiк, i не паспеў салдат мiргнуць вокам, як ён з’явiўся зноў, а на спiне ў яго ляжала сонная прынцэса.

Чароўная, цудоўная была прынцэса. Па ўсiм было бачна, што гэта сапраўдная прынцэса. I нiяк не мог стрымацца салдат, каб не пацалаваць яе, — для таго ж ён i быў салдат, сапраўдны хлопец, з галавы да пятак. Потым сабака аднёс прынцэсу назад так, як i прынёс.

Ранiцай прынцэса пiла гарбату i расказала каралю i каралеве, што яна бачыла ўночы дзiўны сон: нiбы яна ехала вярхом на сабаку i нейкi салдат пацалаваў яе.

— Цiкава! — сказала каралева.

Пэўна, сон гэты быў ёй не даспадобы.

У наступную ноч да ложка прынцэсы прызначылi бабулю-служанку. Ёй загадалi разведаць, цi той сон прынцэсы быў сапраўды сном, цi што-кольвечы iншае.

А салдату, хоць памiрай, зноў захацелася пабачыць прыгажуню прынцэсу.

I вось ўночы ў медны замак, як i ў папярэднюю ноч, з’явiўся сабака, схапiў прынцэсу i памчаўся з ёй з усiх ног. Тут бабуля надзела гумавыя боты i памчалася ўслед. Калi ж убачыла, што сабака схаваўся з прынцэсай у адным вялiкiм доме, яна падумала: «Цяпер мы знойдзем малайца!». I яна крэйдай намалявала на дзвярах дома вялiкi крыж, а сама пайшла дамоў спаць.

Але дарэмна яна супакоiлася: калi настаў час несцi прынцэсу назад, сабака ўбачыў на дзвярах крыж i адразу ж здагадаўся, што ён азначае. Ён узяў кавалак крэйды i пазначыў крыжамi ўсе дзверы ў горадзе. Гэта было лоўка прыдумана: цяпер бабуля-служанка нiяк не зможа знайсцi патрэбныя дзверы — бо ўсюды стаялi такiя ж белыя крыжы.

Раненька кароль з каралевай, бабуля-служанка i ўсе каралеўскiя афiцэры пайшлi глядзець, куды ездзiць прынцэса на сабаку па начах.

— Вось куды! — сказаў кароль, калi ўбачыў першы крыж на дзвярах.

— Не, вунь куды! — сказала каралева, калi ўбачыла крыж на суседнiх дзвярах.

— I там, i тут — усюды крыжы! — сказалi афiцэры.

I на якiя б дзверы яны нi глядзелi — усюды былi белыя крыжы. Так i не разабралiся яны нi ў чым.

Але каралева была жанчына разумная, майстрыха на ўсе рукi. Яна загадала слугам падаць ёй свае залатыя нажнiцы i кавалак шоўку i пашыла прыгожы маленькi мяшочак. У гэты мяшочак яна насыпала грэцкiх круп i непрыкметна прывязала яго да спiны прынцэсы. Потым прабiла ў мяшочку дзiрку, каб крупы пакрысе сыпалiся на дарогу, калi прынцэса паедзе да свайго салдата.

I вось уночы з’явiўся сабака, пасадзiў прынцэсу сабе на спiну i панёс да салдата. А салдат ужо так закахаўся ў прынцэсу, што ад усяе душы захацеў жанiцца з ёй. Ды i прынцам стаць было б няблага.

Сабака бег вельмi хутка, а крупы сыпалiся з мяшочка па ўсёй дарозе ад меднага замка да дома салдата. Але сабака нiчога не заўважыў.

Ранiцай кароль i каралева выйшлi з палаца, паглядзелi на дарогу i адразу даведалiся, куды ездзiла прынцэса. Салдата схапiлi i пасадзiлi ў турму.

Доўга сядзеў салдат за кратамi. У турме было цёмна i сумна. I вось аднойчы вартавы сказаў салдату:

— Заўтра цябе павесяць!

Нявесела зрабiлася салдату. Думаў ён, думаў, як ад смерцi выратавацца, але нiчога не мог прыдумаць. А сваё чароўнае крэсiва салдат забыў дома.

На другi дзень ранiцай салдат падышоў да маленькага акенца i пачаў глядзець скрозь жалезныя краты на вулiцу. Народ натоўпам валiў за горад, каб паглядзець, як будуць вешаць салдата. Бiлi барабаны, праходзiлi войскi. I вось мiма самай турмы прабег нейкi хлапчынка-шавец у скураным фартушку i чаравiках на босых нагах. Ён iмчаўся стрымгалоў, i раптам адзiн чаравiк зляцеў у яго з нагi i стукнуўся проста ў сцяну турмы, каля таго акенца ў кратах, ля якога стаяў салдат.

— Гэй, галубок, не спяшайся! — крыкнуў салдат. — Я яшчэ тут, а без мяне там нiчога не будзе. А вось калi ты збегаеш да мяне дадому i прынясеш мне крэсiва, я табе дам цэлых чатыры срэбраных манеткi. Ну, хутчэй! Бяры ногi ў рукi — i гайда!

Хлопчык быў не супроць атрымаць чатыры срэбраныя манеткi i стралой пусцiўся за крэсiвам, умiг прынёс яго, аддаў салдату i…

Вось паслухайце, што з гэтага атрымалася.

За горадам была пабудавана вялiкая шыбенiца. Вакол яе стаялi войскi i натоўпы народу. Кароль i каралева сядзелi на велiкапышным троне. Насупраць сядзелi суддзi i ўвесь дзяржаўны савет. I вось салдата вывелi на лесвiцу i кат ужо збiраўся накiнуць яму вяроўку на шыю.

Але тут салдат папрасiў хвiлiнку пачакаць.

— Мне вельмi хацелася б, — сказаў ён, — спалiць адну цыгарку — бо гэта будзе самая апошняя цыгарка ў маiм жыццi.

А ў гэтай краiне быў такi звычай: апошняе жаданне асуджанага на смерць павiнна быць выканана. Вядома, калi гэта было не зусiм вялiкае жаданне.

Вось чаму кароль нiяк не мог адмовiць салдату. I салдат узяў у рот цыгарку, дастаў сваё крэсiва i пачаў выкрасаць агонь. Стукнуў ён па крэменi раз, стукнуў два, стукнуў тры — i вось перад iм з’явiлiся тры сабакi. У аднаго вочы былi, як сподачкi, у другога — як млынавыя колы, у трэцяга — як вежы.

— Памажыце мне збавiцца ад бяды! — сказаў iм салдат.

Тут усе тры сабакi кiнулiся на суддзяў i на дзяржаўны савет: аднаго схопяць за ногi, другога за нос i пачынаюць падкiдваць, ды так высока, што калi тыя падалi на зямлю, то ўсе разбiвалiся ўшчэнт.

— Мяне не трэба! Я не жадаю! — закрычаў кароль, але самы вялiкi сабака схапiў яго разам з каралевай i падкiнуў iх пад неба. Тут войска напалохалася, а народ пачаў крычаць:

— Няхай жыве салдат! Будзь, салдат, нашым каралём i бяры сабе ў жонкi цудоўную прынцэсу!

Салдата пасадзiлi ў каралеўскую карэту i павязлi ў палац. Тры сабакi танцавалi перад карэтай i крычалi «ўра». Хлапчукi свiсталi, а войскi бралi пад казырок. Прынцэса выйшла з меднага замка i зрабiлася каралевай. Зразумела, яна была вельмi задаволенай.

Вяселле працягвалася цэлы тыдзень. Тры сабакi таксама сядзелi за сталом, елi, пiлi i круцiлi сваiмi вялiзнымi вачамi.

КВІТИ МАЛЕНЬКОЇ ІДИ

— Бідні мої квіточки померли!- сказала маленька Іда.- Ще вчора ввечері вони були такі красиві, а тепер усі посхилялися. Від чого це вони так? — запитала вона студента, що сидів на дивані.

Вона дуже любила цього студента; він умів розповідати надзвичайно цікаві історії і вирізати з паперу дуже забавні картинки — сердечка з крихітками-танцівницями всередині, квіти і чудові палаци з дверима, які можна було відчинити. Великий витівник був цей студент!

— Чому у квітів такий поганий вигляд сьогодні? — знову запитала Іда і показала йому зів’ялий букет.

— Знаєш що? — сказав студент.- Сьогодні вночі квіти були на балу, от вони тепер і посхиляли голівки.

— Та квіти ж не танцюють! — здивувалася Іда.

— Танцюють! — заперечив студент.- Ночами, коли темно і всі ми спимо, вони весело танцюють одна з одною. Майже кожну ніч у них буває бал.

— А дітям не можна піти до них на бал?

— Можна,- сказав студент.- Адже маленькі маргаритки і конвалії також танцюють.

— А де танцюють найкрасивіші квіти? — запитала маленька Іда.

— Ти була, за містом, де стоїть великий палац,- влітку у ньому живе король,- і де такий чудовий сад з квітами? Пам’ятаєш лебедів, які підпливали до тебе за крихтами хліба? Ось там у квітів і бувають справжні бали!

— Я ще вчора була там з мамою,- сказала маленька Іда,- але тепер на деревах немає більше листя, а в саду немає квітів. Куди вони зникли? Влітку їх так багато!

— Вони всі у палаці,- відповів студент.- Треба тобі казати, що як тільки король і придворні переїдуть в місто, квіти зразу ж тікають із саду прямо у палац, і там для них настають веселі часи. От би тобі подивитись! Дві найкрасивіші троянди сідають на трон — це король з королевою. А червоні півники стають біля них, стоять 9 і вклоняються,- це камер-юнкери. Потім приходять інші прекрасні квіти, і починається бал. Гіацинти і крокуси удають із себе маленьких морських кадетів і танцюють з панночками — голубими фіалками; а тюльпани і великі жовті лілії — це літні дами, і вони стежать за тим, щоб усі танцювали поважно і взагалі поводилися пристойно.

— А квіточкам не перепаде за те, що вони танцюють у королівському палаці? — запитала маленька Іда.

— Але ж ніхто не знає, що вони там танцюють! — відповів студент.- Правда, старий доглядач іноді вночі заглядне у палац з великою в’язкою ключів у руках, але квіти, як тільки почують дзеленчання ключів, зразу ж притихнуть, сховаються за довгі фіранки, що висять на вікнах, і тільки ледь-ледь виглядають звідтіля, одним оком. «Тут щось пахне квітами!» — бурчить тоді старий доглядач, а бачити нічого не бачить.

— От цікаво! — сказала маленька Іда і навіть у долоні заплескала.- Виходить, я теж не можу їх побачити?

— Можеш,- відповів студент.- Заглянь у віконця, коли знову підеш туди, от і побачиш. Сьогодні я бачив там довгу жовту лілію: вона лежала і потягувалася на дивані — уявляла, ніби вона придворна дама.

— А квіти з Ботанічного саду теж можуть прийти туди, хоч сад і далеко від палацу?

— Ну, звичайно, можуть! — відповів студент.- Адже вони вміють літати і літають, коли захочуть. Хіба ти не помітила, які красиві метелики, червоні, жовті, білі? Вони ніби справжні квіти і колись були квітами. Одного разу стрибнули вони із стеблинки високо в повітря, залопотали пелюстками, ніби маленькими крильми, і полетіли. А оскільки вони поводилися добре, то їм дозволили літати і вдень. Тепер їм уже не треба було повертатися додому і смирно сидіти на стеблинці, от їхні пелюстки і перетворилися у справжні крила. Ти ж це сама бачила. А втім, можливо, квіти з Ботанічного саду і не бувають у королівському палацу. Можливо, вони навіть не знають, як там весело ночами. Ось що ти повинна зробити,- і нехай потім дивується професор ботаніки, який живе тут недалеко, ти ж його знаєш?- Коли прийдеш в його сад, розкажи якій-небудь квіточці про великі бали у королівському палаці! Квіточка розкаже про це іншим, і всі вони втечуть. Професор прийде в сад, а там ні однієї квіточки! Ото здивується! «Куди ж вони зникли?» — подумає.

— Та як же квіточка розкаже іншим? Адже квіти не розмовляють.

— Звичайно, ні,- проговорив студент,- зате вони вміють порозумітися знаками. Ти сама бачила, як вони гойдаються, ледь подме вітерець, як ворушать своїми зеленими листочками. І вони так само добре розуміють одна одну, як ми, коли розмовляємо.

— А професор розуміє їх? — запитала маленька Іда.

— Звичайно! Якось ранком він прийшов у сад і бачить, що висока кропива робить знаки своїми листочками прекрасній червоній гвоздиці. Ось що їй говорила кропива: «Ти така мила, я тебе дуже люблю». Професору це не сподобалось, і він ударив кропиву по листі, а листя у неї — все одно що у нас пальці,- ударив і обпікся! З того часу він не наважується її чіпати.

— От цікаво! — сказала маленька Іда і засміялася.

— Ну хіба можна забивати голову дитині такими дрібницями? — обурився нудний радник, який теж прийшов у гості до батьків Іди і сидів на дивані.

Він терпіти не міг студента і завжди бурчав на нього, особливо коли той вирізав химерні і забавні фігурки — подібні до чоловічка на шибениці із серцем в руках (його повісили за те, що він був серцеїдом) або старої відьми на мітлі, з чоловіком на носі. Все це дуже не подобалось радникові, і він завжди твердив:

— Ну хіба можна забивати голову дитині такими дрібницями? Що за дурна фантастика?

Але маленьку Іду надзвичайно потішало оповідання студента про квіти, і вона думала про них увесь день. Отже, квіти схилили голівки тому, що стомилися після балу. Не дивно, що вони захворіли.

Маленька Iда понесла квіти до столика, на якому стояли всі її іграшки; у шухляді цього столика теж було повно всякої всячини. В ляльковому ліжечку спала лялька Софі, але маленька Іда розбудила її.

— Тобі доведеться встати, Софі,- сказала вона,- і цю ніч провести у шухляді. Бідні квіти хворі, їх треба покласти в твою постільку — тоді вони, можливо, видужають.

І вона вийняла ляльку з ліжечка. Вигляд у Софі був дуже незадоволений, але вона не сказала жодного слова, розсердившись на Іду за те, що та підняла її з ліжка.

Маленька Іда поклала квіти у постільку, гарненько . вкрила їх одіяльцем і веліла їм лежати тихо, обіцяючи за це напоїти їх чаєм і завіряючи, що тоді вони вранці встануть зовсім здоровими. Потім вона завісила ліжко, щоб сонце не світило в очі її квіточкам.

Весь вечір оповідання студента не виходило у неї з голови, і, збираючись іти спати, дівчинка не витримала і заглянула за опущені на ніч віконні фіранки. На підвіконнях стояли чудові квіти її матері — тюльпани і гіацинти,- і маленька Іда тихенько їм прошепотіла:

— А я знаю, що вночі ви підете на бал!

Квіти зробили вигляд, що нічого не зрозуміли, вони навіть не ворухнулись. Та маленьку Іду не проведеш!

В постелі Іда ще довго думала про одне і те ж і уявляла собі, як це, мабуть, мило, коли танцюють квіти! «Невже і мої квіти були на балу у палаці?» — подумала вона і заснула.

Та серед ночі маленька Іда раптом прокинулась: вона тільки що бачила уві сні квіти, студента і радника, який лаяв студента за те, що він забиває їй голову дрібницями. В кімнаті, де лежала Іда, було тихо, на столі горів нічник, і батьки дівчинки міцно спали.

— Цікаво, чи сплять мої квіти в ляльковій постільці?- сказала собі маленька Іда.- Як би мені хотілося про це знати! — Вона підвелася, щоб подивитися у напіввідчинені двері, за якими лежали її іграшки і квіти, потім стала прислухатися. І ось їй здалося, ніби в сусідній кімнаті грають на роялі, але дуже тихо і ніжно; такої музики їй ще не доводилося чути.

— Мабуть, що квіти танцюють! — сказала собі Іда.- Як би мені хотілося на них подивитись!

Але вона не посміла встати з ліжка, щоб не розбудити батьків.

— Хоч би квіти самі увійшли сюди!- мріяла вона. Але квіти не входили, а чудесна музика все звучала.

Тоді маленька Іда не витримала, тихенько вилізла з ліжка, підкралась навшпиньки до дверей і заглянула у сусідню кімнату. О, як там було гарно!

В тій кімнаті нічник не горів, проте було зовсім світло від місяця, який дивився з віконця прямо на підлогу, де в два ряди вистроїлися тюльпани і гіацинти. На вікнах не залишилося жодної квітки, там стояли лише горщики з землею. А на підлозі всі квіти танцювали одна з одною, та так мило: то ставали в коло, то простягали одна одній довгі зелені листочки і кружляли попарно. На роялі грала велика жовта лілія,- мабуть, це її бачила маленька Іда влітку! Дівчинка пам’ятає, як студент сказав: «О, як вона схожа на фрекен Ліну!» Тоді всі підняли його на сміх, але тепер Іді і справді привидилось, ніби довга жовта лілія схожа на Ліну. Вона і на роялі грала точнісінько, як Ліна — повертала своє довге жовте лице то в один бік, то в інший і кивала в такт чудовій музиці. Іди не помітив ніхто.

Та раптом маленька Іда побачила, що великий голубий крокус вискочив прямо на середину стола з іграшками, підійшов до лялькового ліжечка і відхилив положок. На ліжечку лежали хворі квіти; вони швидко встали і кивнули на знак того, що і їм теж хочеться танцювати. Старий Курилка із зламаною нижньою губою встав і вклонився прекрасним квітам. Вони були зовсім не схожі на хворих, зіскочили на підлогу і, дуже задоволені, стали танцювати з іншими квітами.

В цю хвилину почувся стук — ніби щось впало зі столу, Іда подивилася в той бік. Виявилось, що це маслянична верба швидко зіскочила вниз до квітів, бо вважала себе їхньою родичкою. Верба, прикрашена паперовими квітами, теж була дуже мила; на верхівці її сиділа крихітна воскова лялька в крислатому капелюшку, точнісінько такому, як у радника.

Гулко тупаючи своїми трьома червоними дерев’яними ніжками, верба стрибала серед квітів. Вона танцювала мазурку, а інші квіти не знали цього танцю, тому ще були дуже легкі і не могли тупати з такою силою.

Та ось лялька на вербі раптом витягнулася, завертілася над паперовими квітами і голосно закричала:

— Ну хіба можна забивати голову дитині такими дрібницями? Що за дурна фантастика?

Тепер лялька напрочуд схожа на радника — в такому ж крислатому капелюшку, така ж сердита і жовта! Але паперові квіти вдарили її по тонких плечах, і вона зовсім зіщулилася, перетворилася в крихітну воскову ляльку. Це було так забавно, що Іда не могла втриматися від сміху.

Верба продовжувала танцювати, і раднику хоч-не-хоч доводилося танцювати разом з нею все одно — чи витягувався він на всю довжину, чи залишався крихітною восковою лялькою в чорнім крислатім капелюшку. Нарешті, квіти, особливо ті, що лежали в ляльковому ліжку, почали жаліти радника, і верба залишила його в спокої. Раптом щось лунко застукало в шухляді стола, де разом з іншими іграшками лежала лялька Софі. Курилка підбіг до краю стола, ліг долілиць і трошки висунув шухляду. Софі встала і здивовано оглянулася.

— Та тут, виявляється, бал! — проговорила вона.- Чому про це мені не сказали?

— Хочеш танцювати зі мною? — спитав її Курилка.

— Теж мені кавалер! — відрізала Софі і повернулася до нього спиною, потім сіла на ящик і стала чекати, що її запросить яка-небудь квітка, але ніхто і не думав її запрошувати. Тоді вона — почала покашлювати: «Кх, кх, кх!» Але і тут ніхто до неї не підійшов. А Курилка танцював один, і не так вже погано.

Помітивши, що квіти на неї і не дивляться, Софі раптом звалилася з шухляди на підлогу, та з таким гуркотом, що всі збіглися, оточили і почали питати, чи не забилася вона. Квіти розмовляли з нею дуже ласкаво, особливо ті, які тільки-що спали в її ліжечку.

Софі зовсім не забилася, і квіти маленької Іди стали дякувати їй за чудову постільку, потім повели з собою в місячний кружок на підлозі і почали танцювати з нею; а інші квіти теж пішли в танок і танцювали навколо них. Тоді Софі, дуже задоволена, сказала квіточкам, що звільняє їм своє ліжко,- їй добре і в шухляді!

— Дякуємо,- відгукнулись квіти,- але ми не можемо довго жити. Вранці ми всі помрем. Скажи лише маленькій Іді, щоб вона поховала нас в саду, де закопана канарка. Влітку ми знову виростемо і будемо ще красивіші.

— Ні, ви не повинні помирати! — вигукнула Софі і поцілувала квіти.

В цю мить двері відчинилися, і в кімнату увійшло багато прекрасних квітів. Маленька Іда ніяк не могла зрозуміти, звідки вони взялися,- мабуть, з королівського палацу. Попереду йшли дві чудові троянди в маленьких золотих коронах,- це були король з королевою. За ними, вклоняючись на всі боки, йшли гарні левкої і гвоздики. Музиканти — великі маки і півонії — дули в стручки, червоніючи від натуги, а маленькі голубі дзвіночки і біленькі проліски дзвеніли, ніби на них були надіті бубонці. От була забавна музика! За, музикантами йшло безліч інших квітів, і всі вони танцювали — і голубі фіалки, і червоні маргаритки, і ромашки, і конвалії. Квіти танцювали і цілувались та так мило, що не можна було очей відвести. Нарешті, всі побажали одне одному на добраніч, а маленька Іда пробралася в своє ліжко, і до ранку їй снилися квіти і-все, що вона бачила вночі.

Вранці вона встала і побігла до свого столика — подивитися, чи там її квіточки.

Вона відхилила положок… Так, квіти лежали в ліжечку, але зовсім, зовсім зів’ялі! Софі теж лежала на своєму місці, в шухляді, і лице у неї було сонне.

— А ти пам’ятаєш, що тобі веліли передати мені? — запитала маленька Іда.

Але Софі тільки тупо подивилася на неї, не розкриваючи рота.

— Яка ж ти невдячна! — сказала маленька Іда.- А вони ще танцювали з тобою!

Потім вона взяла картонну коробочку, у якої на кришці була намальована гарненька пташечка, відкрила її і поклала туди мертві квіти.

— Ось вам і домовинка! — сказала вона.- А коли приїдуть мої норвезькі кузени, ми вас закопаємо у саду, щоб ви на майбутнє літо знову виросли і стали ще красивішими!

Йонас і Адольф, двоюрідні брати Іди, які приїхали з Норвегії, були жваві хлопчаки. Батько подарував їм по новому самострілу, і вони взяли їх з собою, щоб показати Іді. Вона розповіла хлопчикам про бідні померлі квіти і веліла поховати їх. Попереду йшли хлопчики з самострілами на плечах, за ними — маленька Іда з мертвими квітами в коробці. Могилку вирили в саду, Іда поцілувала квіти і опустила коробку в ямку, а Йонас з Адольфом вистрілили над могилою із самострілів — адже ні рушниць, ні гармат у них не було.